Політичні дороги в нашій країні аж ніяк не кращі «легендарних», відомих усім водіям, ділянок автомагістралей: зразка «то яма, то канава», де гравіцапа (космiчний корабель iз фiльму «Кiн-дза-дза». — Ред.) стає мрією ледь не кожного учасника дорожнього руху, особливо наприкінці зими.

Тому ремені безпеки, аби не нашкодити власній країні й не вилетіти передчасно або від непродумано непередбаченої турбулентності, або від прогнозовано збожеволілого автопілота, або просто від нестямної лихоманки драйву владної вседозволеності, або від запаморочення на висоті владних крісел, для політиків сьогоднішньої української конфігурації як у парламенті, так і на інших щаблях влади — річ украй потрібна. Проте такий інстинкт самозбереження у них відсутній. Присутній інший.

Усе за планом…

І, вочевидь, саме про ремені безпеки, й у першу чергу іміджевої, як загальної, так і особистої — ніхто з нинішніх можновладців навіть не замислювався.

Здавалося б, першочерговим завданням, iз точки зору піару, для команди Зе було не впасти фейсом у нові латентні об’єднання, з відкритими i прихованими сателітами східного агресора.

Однак усе, що сьогодні відбувається в державі, все більше схоже якраз на зворотний напрямок руху, але водночас i з необхідністю зберігати зносини з іноземними західними донорами.

І проглядається це в обраних напрямах, що поставлені перед нинішнім урядом. Нагадаємо ті з них, по яких топчуть кабмінівські кроки більше двох місяців своєї роботи.

По-перше, забезпечити безперебійну сплату зовнішніх боргів: для цього в уряді «технократів», iмовірно, і залишили міністра фінансів часів Кабміну Володимира Гройсмана Оксану Маркарову як гаранта таких виплат. Якщо у когось із можновладців виникне ідея «кинути» кредитора, то без міністра фінансів таку ідею реалізувати неможливо.

По-друге, розпродати державні підприємства, включаючи «Нафтогаз», Укрзалізницю, Укрпошту та інші, всього — 3600 підприємств.

По-третє, виконати Мінські угоди, що в перекладі з мови сьогоднішньої влади на мову державної логіки й здорового патріотичного егоїзму означає — капітулювати перед Росією. Ясно, що реалізація такої програми несе в собі серйозні ризики. Насамперед iз боку ветеранів російсько-української війни. Ймовірно, для нейтралізації таких ризиків в уряді й залишили Арсена Авакова.

Звісно, коли суспільство прийде в рух, доведеться кимось пожертвувати. І ким пожертвують? Напевне, урядом. Дежавю. Та ж російська школа — уряд Сергія Кирієнка зразка 1998 року. Його, до речі, також називали «кіндер-сюрпризом».

Правду кажучи, й до ВР пройшли декотрі персонажі, пожертвувати котрими буде не шкода…

Щодо зазначених планів — вони й раніше озвучувалися, наприклад, тими ж соросiвськими «інвестбанкірами», котрі були міністрами й високопосадовцями двох попередніх урядів Гройсмана та Яценюка — Наталя Яресько, Айварас Абромавичус, Максим Нефьодов, Юлія Ковалів та ін.

Ну і, по-четверте. Гірка вишенька на торті — новини, що з понеділка збурили суспільство: Верховна Рада дала зелене світло ринку землі сільськогосподарського призначення в Україні. Стає більш очевидним, що саме для «провернення» цієї операції й об’єднали міністерства економіки та мінагрополітики.

«Купуйте землю, це товар, котрий більше не випускають!»

Нагадаємо, що розгляд питання ринку землі в парламенті супроводжувався гострими скандалами, звинуваченнями, блокуванням трибуни. Позиції узгоджували майже дві години. У повітрі висіли словесні й віртуальні списи.

Законопроєкт передбачає відкриття ринку землі в жовтні 2020 року. Основний посил незгодних зі сценарієм, за яким усе це «провернули»: ми знову стали за крок до повної втрати незалежності.

Передусім тому, що питання землі — в сьогоднішньому контексті війни — проблема національної безпеки. І ще тому, що крилату фразу Марка Твена: «Купуйте землю, це товар, котрий більше не випускають» одні сприймають як негайне керівництво до дії для ще більшого насичення далеко не слабкого латифундистського організму — накупити якнайбільше української землі і милуватися  рухом комбайнів на власних полях через супутник, сидячи на яхті десь в океані.

А на селах поставити штамп: приватна власність і… байдуже, як там ті селяни і села. Інші — дрібні й середні сільгоспвиробники, хочуть господарювати в себе вдома. Але у них серйозні побоювання, ніде правди діти, — вони не конкурентоспроможні з великими вітчизняними латифундистами та іноземними інвесторами.

І хоча влада запевняє, що ринок землі для іноземців може відкритись аж у 2023 році, середній сільгоспвиробник все одно в програшу перед вітчизняними агрохолдингами.

Цьогоріч ситуація для дрібніших фермерів погіршилася ще й тим, що закупівельна ціна, скажімо, кукурудзи впала вдвічі порівняно з минулим роком. Грошові прибутки приносять збитки земельним планам. За законопроєкт про відкриття в Україні ринку землі проголосували у першому читанні депутати з фракції «Слуга народу» та позафракційні. Це 240 нардепів — 227 списочників та 13 позафракційних депутатів. Проти — 52, утримались — 57, а ще 16 народних обранців узагалі не голосували.

Цікаво, що жодного голосу «за» не дали фракції «Європейська солідарність» та «Голос», які раніше підтримували ідею. Перші відверто голосували проти, другі — утрималися. Також повністю проти закону проголосувала фракція «Батьківщина», яка традиційно виступає за мораторій на продаж землі в Україні.

А після того, коли Рада таки проголосувала в першому читанні за законопроєкт про ринок землі, Юлія Тимошенко заявила, що «Батьківщина» переходить в опозицію до влади.

Політичний устрій — неофеодалізм

Про те, що в Україні існує негласний консенсус між олігархами (такий собі суспільний договір по-українськи), і певною мірою цей хиткий консенсус забезпечує стабільність, якось оминається. Так само, як і подібна роль змови олігархів у рішенні про ринок землі.

Наразі звучить лише ім’я Ігоря Коломойського. А він якраз дав дуже чіткий сигнал світу через іноземні ЗМІ про можливий розворот курсу України, пропонуючи відмовитись від співпраці з МВФ і брати гроші в Росії.

І таким одним потужним пострілом бабахнути по пам’яті про всіх, хто загинув у російсько-українській війні, й по пошані всіх, хто воював і воює зараз за українську незалежність. Про це він заявив виданню The New Your Times, чим змусив випасти в осад і закордонних журналістів.

«Люди хочуть миру, добре жити, вони не хочуть воювати. А ви, Америка, змушуєте нас воювати і навіть не даєте нам грошей на це», — зробив закид олігарх. Також Коломойський вирішив, що травма українців від війни з Росією пройде через 5-10 років.

Ці заяви розлетілись по світових ЗМІ якраз напередодні (14 листопада) приїзду в Україну місії Міжнародного валютного фонду. І саме в цей день парламент розглядав Бюджет 2020.

Із ким ще пропрацьовано ці домовленості, ми можемо лише здогадуватись. А розірвати цей «олігархічний договір», на жаль, ще не вистачає у нас політичної волі й сил.

І хоча голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія не підтримує заяву Коломойського про дружбу з Росією, але ж куди йому до і проти українського неофеодалізму?

Якось не віриться у крокодилячі сльози наших олігархів за нашим же скорботним, убогим життям. Популізм залишається одним із серйозних впливів на свідомість українців і одним із руйнівних чинників справжньої державності.

Ігор Валерійович вирішив і в цьому присісти на вуха українців популізмом? Він — певний знавець цієї справи, щоправда, зразка 90-х, бо теперішні внутрішні стремління зрослої нації йому навряд чи зрозумілі.

Кістяк нації, який, можливо, у кількісній меншості, але потужніший інтелектуально, усвідомлює те, що історія і західної цивілізації, й усього світу є історією лідерства, а не популізму.

Український же варіант популізму — це дерибан бюджету з місцевим колоритом побутового права. До речі, в любій серцю Коломойського Росії такого, як в Україні, презирства популістів немає. Там жириновські й путіни — майже сакральні ікони.

Олігархи готові вкладати сотні мільйонів у телеканали і телешоу, створюючи для себе і народу ілюзію справжнього життя. Вони платять стипендії студентам, проводять форуми, стають «філантропами» і меценатами, почесними прихожанами чи професорами. Така от цинічна, побудована ними система суспільних відносин.

Вони абсолютно щиро вірять, що вони і є держава. Тож чи можна бути впевненим, що вони добровільно відмовляться від значної стратегічної складової України — землі, значна частина котрої за всіма моральними сенсами має бути в руках дрібних та середніх фермерських господарств.

Вочевидь, саме для олігархів прописали норму, проти якої виступає лідер ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко. Її «бентежить» дозволена межа продажу землі в одні руки — 200-210 тисяч гектарів. За словами Юлії Тимошенко, прийняття ринку землі зробить Україну країною третього світу.

А коні скидають «яблука» в сади

Цинізм став проглядатись ще чіткіше. «Шановні мешканці! З понеділка у вашому будинку з технічних причин будуть відключені гаряча й холодна вода, електроенергія, газ, буде вибите скло, вийняті двері, а самі ви будете виведені в двір і розстріляні. Просимо вибачення за тимчасові незручності. З повагою, адміністрація».

Нормально спрацювала збірна сила вітчизняної п’ятої колони? Але, що характерно, важливе сільгоспспостереження: і до зняття мораторію на продаж землі, і після коні як скидали, так і скидатимуть свої «яблука», необхідні для удобрення землі, в абсолютно рівній, достатній, не залежній від нашої політпорнографії кількості. І це єдине, що виглядає обнадійливо.

Бо й так того лайна достатньо там, де воно не має бути. Країна, яка в муках прийшла до висновку, що кругом лайно, — різниця лише в консистенції, — навряд чи захоче зануритись по самі ніздрі й плавати у вигрібній олігархічній ямі імені Зе. Навряд чи вона хоче поглинати вміст тієї ями, до того ж, підозрюємо, старанно пропущений через сито Кремля.

Тетяна ПАРХОМЧУК

Напишіть відгук